Одного зимового ранку кожен з нас зрозумів, що життя змінилось назавжди. Ми відмовлялись вірити, що таке може трапитись, але очі доводили нам протилежне. Ми казали, що це ненадовго і світ зупинить нелюдську жорстокість, але дні минали. Ми плачемо, часом впадаємо у відчай, але все одно приймаємо важливі рішення і ні на хвилину не втрачаємо віри. Одного дня з простих українців ми всі перетворились на безстрашний символ волі, свободи і людської гідності. Наші прості вчителі, адміністратори, охоронці, тьютори, що донедавна просто ходили до школи на роботу, сьогодні готують на вогнищі, надають першу домедичну допомогу постраждалим, роздають необхідні речі родинам з новонародженими дітьми, підтримують життєдіяльність закладу в нелюдських умовах, в перервах між цим, готуючи та викладаючи уроки. Сьогодні кожен з нас самостійно вирішує де, коли і яким чином бути корисним. Всі ми проходимо через дуже важкі моменти свого життя, кожен у свій термін. І саме зараз ті, хто потребують допомоги, можливо навіть більше за інших, піклуються та допомагають найпершими. Ми змушені жити в реаліях втрат, невимовного болю, невичерпної внутрішньої люті, і пам'ятати, що завжди є ті, кому ще гірше. Можливо, це і є наша місія. Людська місія українського сьогодення - бути разом, бути поруч, і просто БУТИ. До перемоги.
One winter morning, we realized that life had changed forever. We refused to believe in it, but it was the opposite reality. We said that it would exist not for a long, and the whole would stop the inhuman cruelty, but the days went by. We have been crying, but we haven’t got desperate, we have been making important decisions, and we haven’t lost our faith even for a second. One day, everybody transformed from ordinary Ukrainians into fearless symbols of freedom, liberty, and human dignity. Our teachers, administrators, security guards, tutors, those who had typical school daily routine before, today have started to cook meals on a campfire, provide first aid to victims, distribute necessary things to families with newborns, support the institution in inhumane conditions in brakes while preparing and teaching lessons. Today, each of us makes an individual decision about where, when, and how to be useful. We are going through difficulties and challenges at our own pace at the moment. And some people are in need themselves, but they do their best to survive, support, and take care of others even more than themselves. We are forced to live in the reality of loss, unspeakable pain, and inexhaustible inner rage, and always remember that some are even worse. Perhaps this is our mission. The human mission of Ukrainian reality is to be together, be close, and simply BE. Glory to Ukraine!
